Сергей Жадан. Депеш мод
«Депеш Мод»
Сергій Жадан
Суддя - западліст:
він не любить «Металіст».
15.02.04 (неділя)
Коли мені було 14 і в мене були свої види на життя, я вперше накачався алкоголем. Під саму зав"язку. Було дуже тепло і наді мною пливли сині небеса, а я лежав і помирав на смугастому матрасі й навіть похмелитися не міг, тому що мені було лише 14 і похмелятися я ще просто не навчився. За останні 15 років у мене було більш ніж достатньо підстав, аби не любити це життя, життя відпочатку, щойно я почав його сприймати, виявилося штукою підлою і невдячною, воно відразу ж взяло за звичку обертатись такими лажовими ситуаціями, згадувати про які не хочеться, але які запам"ятовуються надовго. Хоча зі свого боку я особливих претензій ніколи не висловлював, очевидно, у мене все гаразд у моїх стосунках із життям, навіть попри його клінічну мудакуватість. Мене, за великим рахунком, коли не траплялось чергових демарщів ззовні, все влаштовувало - мене влаштовували обставини, в яких я жив, влаштовували люди, з якими я спілкувався, з якими я час від часу бачився і з якими мені доводилось мати справу. Вони мені, за великим рахунком, не заважали, сподіваюсь - я їм також. Що ще? Мене влаштовувала та кількість бабок, яка в мене була, себто влаштовувала не кількість як така, бабок в мене, насправді, майже ніколи не було, влаштовував сам принцип обертання їх навколо мене - я з дитинства помітив, що банкноти з"являються саме тоді, коли тобі потрібно, і приблизно в тій кількості, без якої ти не обійдешся, зазвичай це спрацьовувало, точно спрацьовувало, очевидно, якщо ти не до кінця втратив совість і зберігаєш бодай крихти якоїсь пристойності, в сенсі там чистиш зуби, або не їси свинину, якщо ти мусульманин, то до тебе із нез"ясованою тобою регулярністю з"являється янгол із чорними бухгалтерськими нарукавниками й лупою на крилах і поновлює твій поточний рахунок певною сумою в грошовому еквіваленті, так, аби ти, з одного боку, зовсім ноги не протягнув, а з другого - не надто вийобувався і не перепаскудив своєї реінкарнації купівлею танкерів із нафтою чи цистерн зі спиртом. Мене це влаштовувало, в цьому я янголів розумів і підтримував. Мене влаштовувала країна, в якій я жив, влаштовувала та кількість гівна, котрим вона була заповнена і котре в найбільш критичні відтинки мого в цій країні проживання сягало колін і вище. Я розумів, що цілком міг народитись в іншій країні, куди гіршій, наприклад з більш суворим кліматом чи авторитарною формою правління, де біля влади стояли б не просто ублюдки, як в моїй країні, а які-небудь поморочені ублюдки, які передавали би владу в спадок своїм дітям разом із зовнішнім боргом та внутрішнім мракобіссям. Так що я вважав, що доволі добре ще втрапив, тому не надто переймався цими речами. За великим рахунком мене влаштовувало все, мене влаштовувала телевізійна картинка, котру я бачив за вікнами помешкань, в яких я жив, тому я намагався просто не надто швидко перемикати канали, оскільки встиг помітити, що будь-які вияви уваги з боку змонтованої навколо мене реальності обов"язково закінчуються наперед прогнозованими гадостями чи просто дрібним житейським западлізмом. Реальність прикольна сама по собі, проте цілковито лажова при підрахунку післяматчової статистики, коли ти аналізуєш свої та її показники і бачиш, що порушень з її боку було в кілька разів більше, а вилучення траплялись лише в твоїй команді. Якщо мене щось і пригнічувало по-справжньому, то саме ці постійні та наполегливі намагання цієї телекартинки вступити зі мною в протиприродні статеві зносини, себто, просто кажучи - відтрахати мене, скориставшись моїми ж таки суспільними правами та християнськими обов"язками. Я весело прожив ці свої 15 років дорослого життя, не беручи участі в побудові громадянського суспільства, не приходячи на виборчі дільниці й успішно уникаючи контактів із антинародним режимом, якщо ви розумієте, що саме я маю на увазі; мене не цікавила політика, не цікавила економіка, не цікавила культура, навіть прогноз погоди мене не цікавив, хоч це була чи не єдина в цій країні річ, яка викликала довіру, але мене вона все одно не цікавила.
Зараз мені 30. Що змінилось за останні 15 років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього… президента не надто змінилась, у всякому разі його портрети як ретушувались тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилась музика в радіо, але я його, за великим рахунком, і не слухаю. Змінився одяг, але 80-ті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилась телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад.
Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни - довгоочікувані. Змінились друзі, себто одні назавжди зникли, а інші натомість з"явились. Змінилась пам"ять - вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюсь її вистачить ще років так на 60 тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.
17.06.93 (четвер)
ВСТУП № 1
17 червня, близько п"ятої дня, Собака Павлов намагається спуститись в підземку. Він підходить до вертушки, йде просто на жінку в уніформі й дістає з кишені ветеранське посвідчення. Жінка в уніформі дивиться в посвідчення і читає «Павлова Віра Наумівна». «Ну?», - питається.
Бабуся, - говорить Собака Павлов.
Де бабуся?
Це, - показує Собака посвідчення. - Моя бабуся.
Вона - ветеран.
Ну, а ти що хочеш?
Вона в танку горіла.
Жінка ще раз дивиться в посвідчення. Хто її знає, думає вона, може, й горіла, по фото не скажеш.
Ну, добре - каже вона. - А від мене що треба?
Пропустіть, - говорить Собака.
А ти що - теж у танку горів?
Ну, почекайте, - починає торгуватись Собака, - може я їй поїсти несу.
Що поїсти?
Ну, поїсти, - Собака згадує, що насправді їсть його бабуся, коли їй дають. - Молочні продукти, розумієте? Сир.
Сам ти сир, - незлобиво каже тітка в уніформі.
Собака розуміє, як все це виглядає збоку. Що ось він б"ється головою об велетенський безкінечний мур, яким від нього відгородилось життя, б"ється без жодної надії на успіх, і всі життєві принади, в тому числі й проїзд в метрополітені, йому зараз просто не світять, ось як це виглядає. Він збирає всю свою волю в кулак і говорить щось на зразок того, що, мовляв, послухайте, жінко, він, звісно, говорить не так, але зміст приблизно такий. Так от, послухайте мене уважно, - каже він, - добре? Тільки не нервуйте. Ось що я вам скажу, жінко. Ви, звичайно, можете зневажати мене, я бачу, що ви зневажаєте мене, ви ж мене зневажаєте, так? Послухайте, послухайте, я хочу ще сказати, послухайте. Але навіть попри це, розумієте, як би це сказати - ну, ви там, я не знаю що, ви по-різному можете до цього ставитись, згоден, для вас це може нічого не означати, але погодьтесь - моя бабуся не може здохнути з голоду лише через те, що мене - її законного онука, перепрошую, ось так просто не пропустила в метро якась падла тилова. Погодьтесь? (ну, в цьому місці вони просто пообкладали одне одного, але хай буде так) - він сконцентровується і раптом пірнає жінці попід руки, змахуючи в повітрі ветеранським посвідченням, і зникає в прохолодному кишечнику підземки.
«Яка падла тилова? - думає жінка. - Я взагалі - 49-го року народження».
Собака виходить під стадіоном, на порожню платформу, десь за годину «Металіст» грає останній домашній матч, сьогодні всі мають з"їхатись, знаєте як це буває, закриття сезону, всілякі такі речі, нагорі дощове літо, небо з хмарами і десь якраз над Собакою стоїть напіврозвалений стадіон, в останні роки він зовсім розмок і осунувся, крізь бетонні плити починає битись трава, особливо після дощів, трибуни засрані голубами, на полі теж гівно, особливо коли там грають наші, розвалена країна, розвалений фізкультурний рух, великі стернові проїбали найголовніше, як на мене, адже як не крути, а в Союзі були дві речі, котрими можна було пишатись - футбольний чемпіонат і ядерна зброя, тих, хто позбавив народ таких атракціонів, навряд чи чекає спокійна безтурботна старість, ніщо так не підриває карму як хуйова національна політика, це вже точно. Собака ще якийсь час стоїть на платформі, з іншого боку мають під"їхати знайомі, так що потрібно просто їх дочекатись, Собака втомлений і змучений - він п"є вже третій день, ще й погода погана, очевидно це від погоди, тиск чи як це називається, як називається стан, коли ти п"єш третій день і раптом перестаєш пізнавати рідних і близьких? Очевидно, що тиск.
Не приходя в сознание
Сергей Жадан. Депеш мод. - СПб: Амфора, 2005.
Рецензию на роман украинского писателя Сергея Жадана “Депеш мод” приходится начинать с малоприятного утверждения: случился скандал. То есть скандала как раз, кажется, не случилось, но ситуация совершенно неприлична. Дело в том, что выпустившее роман издательство “Амфора” “забыло” указать и имя переводчика, и вообще утаило от публики, что роман переведен с украинского. За этой “забывчивостью” скрывается дешевый и пошлый коммерческий расчет. Вот и аннотация к роману выглядит так: “Беспощадная трепанация черепа поколения “Депеш мод”, с любовью и ненавистью проведенная возмутителем спокойствия Сергеем Жаданом, лицом и голосом новой прозы” - здесь должно быть написано “украинской новой прозы”, ан нет, и очевидно, что издатель схитрил, не поверил, что украинскую книгу купят, пошел на мелкое мошенничество. Впору обижаться и переводчице Анне Бражкиной, проделавшей серьезную, значительную работу, и самому Жадану, и обманутым читателям. Впрочем, последние не внакладе - прочтя книгу, они, не сомневаюсь, в любом случае получат удовольствие.
Надо сказать, что противная хитрость “Амфоры” некоторым образом связана с характером прозы Жадана, поскольку нет в ней ничего специфически “украинского”, никаких расшитых рубашек, никаких галушек, беленых хат и национальных комплексов. Это проза большого денационализированного города, проза железных дорог, стройплощадок, заводских коробок, проза железобетона, проза грязных пригородов и прямых проспектов. Жадан описывает родной ему Харьков, но легко представить на месте Харькова Екатеринбург или Новосибирск. Думается, жизнь в 1993 году в этих городах мало чем отличалась для девятнадцатилетних раздолбаев, вечно молодых, вечно пьяных, вечно похожих на героев Жадана. Что они видели вокруг? Умирающие заводы, ларьки, торгующие паленой водкой, драки футбольных фанатов, милицейские дубинки, бандитские разборки… рождение новых государств, больше похожее на травматический выкидыш. С конца 90-х в отечественной литературе стали появляться сочинения вчерашних подростков, предъявляющих счет миру, подростков, потерявшихся в этом меняющемся, сложном, пугающем мире. Молодые литераторы отличаются уровнем способностей, но у них у всех одинаково прищуренный злой взгляд - каждый смотрит на нас сквозь бойницу индивидуального дота. Эти мотивы не чужды Жадану, но Жадан пишет десять лет спустя, он уже пережил свои девятнадцать. “Депеш мод” читается как трезвое похмельное воспоминание о юношеском бесконечном запое.
Роман Сергея Жадана - это описание нескольких летних дней 93-го, прожитых компанией то ли студентов, то ли просто тунеядцев. Прожитых словно в полуобмороке, в пьяном бреду. И здесь бредят не только герои, бредит сама реальность, и, соответственно, текст то и дело превращается в литературу абсурда, прошитую сюрреалистической образностью. Сами персонажи как будто ворвались в мир из тяжелого сна; вот они шествуют, обладатели нелепых кличек, уроды, придурки, фрики (как сейчас пишут в газетных статьях): еврей-антисемит Собака Павлов, неудачливый коммерсант Вася Коммунист, мечтающий продать ящик водки, чтобы купить два ящика и выпить от души, Моряк, ночующий в ду┬┬ше, Саша Карбюратор, толстый гомосексуалист Какао… Несчастные, глупые, по-своему честные, вороватые, знающие лишь день сегодняшний. Равнодушные к себе самим, апатичные, твердо помнящие, что ничего хорошего нет и не будет, они живут как под властью бесконечного и тягучего морока. Новые дети новых страшных дней России - пишу “России” не потому, что плохо отношусь к украинской нэзалежности, а поскольку, как уже говорилось, не вижу разницы между Харьковом Жадана и любым крупным российским городом. В романе есть запоминающийся образ - рыба, выеденная изнутри пчелами: “рыба изнутри прямо выжрана этими хищниками, их там целый рой <…> какая гадость, думаю я, мертвая рыба, мертвая цыганская рыба, выжранная изнутри”. Это, по сути, - символ современного мегаполиса, и это страшный символ современного человека, форма, лишенная содержания, пустота, пугающая пустота. И, учитывая связь этого образа с христианской символикой, отметим, что, кроме прочего, речь здесь идет об обезбоженном мире.
Не обязательно соглашаться с Сергеем Жаданом и разделять его мрачный взгляд на человека и окружающую действительность, не обязательно повторять за ним, что над нами в темных небесах есть наш дежурный сатана, единственный, в кого можно верить, - но надо вслед за автором ощутить тупую, саднящую боль безнадежности и богооставленности: “я лично куда больше нуждался в чьем-то ином присутствии, лично мне важнее было бы чувствовать, что рядом со мной, в воздухе вокруг меня находится не только этот сучий сатана, а кто-то более расположенный ко мне”. Но все эти итоговые слова сказаны в конце книги, а в основном повествование состоит из сумасшедших сценок, идиотических диалогов, часто уморительно смешных, и юмор просветляет роман, приоткрывает в темных небесах окошки и проемы. Если же говорить о чисто литературных источниках текста, то достаточно вспомнить эпизод, в котором герой-рассказчик уснул в электричке и увидел во сне ангелов, и все становится ясно. Сергей Жадан - верный последователь Венедикта Ерофеева, и сочетать иронию с гротеском, лирическую исповедальность с сарказмом, юмор с экзистенциальным ужасом он научился у автора великой поэмы “Москва - Петушки”. С какой стороны ни посмотри, “Депеш мод” оказывается вписанным в российский контекст, и хотя бы потому отечественный читатель не может не найти в этом романе для себя чего-то близкого, родного, и это в очередной раз доказывает близость России и Украины - поверх всех границ.
Не приходя в сознание
Сергей Жадан. Депеш мод. - СПб: Амфора, 2005.
Рецензию на роман украинского писателя Сергея Жадана “Депеш мод” приходится начинать с малоприятного утверждения: случился скандал. То есть скандала как раз, кажется, не случилось, но ситуация совершенно неприлична. Дело в том, что выпустившее роман издательство “Амфора” “забыло” указать и имя переводчика, и вообще утаило от публики, что роман переведен с украинского. За этой “забывчивостью” скрывается дешевый и пошлый коммерческий расчет. Вот и аннотация к роману выглядит так: “Беспощадная трепанация черепа поколения “Депеш мод”, с любовью и ненавистью проведенная возмутителем спокойствия Сергеем Жаданом, лицом и голосом новой прозы” - здесь должно быть написано “украинской новой прозы”, ан нет, и очевидно, что издатель схитрил, не поверил, что украинскую книгу купят, пошел на мелкое мошенничество. Впору обижаться и переводчице Анне Бражкиной, проделавшей серьезную, значительную работу, и самому Жадану, и обманутым читателям. Впрочем, последние не внакладе - прочтя книгу, они, не сомневаюсь, в любом случае получат удовольствие.
Надо сказать, что противная хитрость “Амфоры” некоторым образом связана с характером прозы Жадана, поскольку нет в ней ничего специфически “украинского”, никаких расшитых рубашек, никаких галушек, беленых хат и национальных комплексов. Это проза большого денационализированного города, проза железных дорог, стройплощадок, заводских коробок, проза железобетона, проза грязных пригородов и прямых проспектов. Жадан описывает родной ему Харьков, но легко представить на месте Харькова Екатеринбург или Новосибирск. Думается, жизнь в 1993 году в этих городах мало чем отличалась для девятнадцатилетних раздолбаев, вечно молодых, вечно пьяных, вечно похожих на героев Жадана. Что они видели вокруг? Умирающие заводы, ларьки, торгующие паленой водкой, драки футбольных фанатов, милицейские дубинки, бандитские разборки… рождение новых государств, больше похожее на травматический выкидыш. С конца 90-х в отечественной литературе стали появляться сочинения вчерашних подростков, предъявляющих счет миру, подростков, потерявшихся в этом меняющемся, сложном, пугающем мире. Молодые литераторы отличаются уровнем способностей, но у них у всех одинаково прищуренный злой взгляд - каждый смотрит на нас сквозь бойницу индивидуального дота. Эти мотивы не чужды Жадану, но Жадан пишет десять лет спустя, он уже пережил свои девятнадцать. “Депеш мод” читается как трезвое похмельное воспоминание о юношеском бесконечном запое.
Роман Сергея Жадана - это описание нескольких летних дней 93-го, прожитых компанией то ли студентов, то ли просто тунеядцев. Прожитых словно в полуобмороке, в пьяном бреду. И здесь бредят не только герои, бредит сама реальность, и, соответственно, текст то и дело превращается в литературу абсурда, прошитую сюрреалистической образностью. Сами персонажи как будто ворвались в мир из тяжелого сна; вот они шествуют, обладатели нелепых кличек, уроды, придурки, фрики (как сейчас пишут в газетных статьях): еврей-антисемит Собака Павлов, неудачливый коммерсант Вася Коммунист, мечтающий продать ящик водки, чтобы купить два ящика и выпить от души, Моряк, ночующий в ду┬┬ше, Саша Карбюратор, толстый гомосексуалист Какао… Несчастные, глупые, по-своему честные, вороватые, знающие лишь день сегодняшний. Равнодушные к себе самим, апатичные, твердо помнящие, что ничего хорошего нет и не будет, они живут как под властью бесконечного и тягучего морока. Новые дети новых страшных дней России - пишу “России” не потому, что плохо отношусь к украинской нэзалежности, а поскольку, как уже говорилось, не вижу разницы между Харьковом Жадана и любым крупным российским городом. В романе есть запоминающийся образ - рыба, выеденная изнутри пчелами: “рыба изнутри прямо выжрана этими хищниками, их там целый рой <…> какая гадость, думаю я, мертвая рыба, мертвая цыганская рыба, выжранная изнутри”. Это, по сути, - символ современного мегаполиса, и это страшный символ современного человека, форма, лишенная содержания, пустота, пугающая пустота. И, учитывая связь этого образа с христианской символикой, отметим, что, кроме прочего, речь здесь идет об обезбоженном мире.
Не обязательно соглашаться с Сергеем Жаданом и разделять его мрачный взгляд на человека и окружающую действительность, не обязательно повторять за ним, что над нами в темных небесах есть наш дежурный сатана, единственный, в кого можно верить, - но надо вслед за автором ощутить тупую, саднящую боль безнадежности и богооставленности: “я лично куда больше нуждался в чьем-то ином присутствии, лично мне важнее было бы чувствовать, что рядом со мной, в воздухе вокруг меня находится не только этот сучий сатана, а кто-то более расположенный ко мне”. Но все эти итоговые слова сказаны в конце книги, а в основном повествование состоит из сумасшедших сценок, идиотических диалогов, часто уморительно смешных, и юмор просветляет роман, приоткрывает в темных небесах окошки и проемы. Если же говорить о чисто литературных источниках текста, то достаточно вспомнить эпизод, в котором герой-рассказчик уснул в электричке и увидел во сне ангелов, и все становится ясно. Сергей Жадан - верный последователь Венедикта Ерофеева, и сочетать иронию с гротеском, лирическую исповедальность с сарказмом, юмор с экзистенциальным ужасом он научился у автора великой поэмы “Москва - Петушки”. С какой стороны ни посмотри, “Депеш мод” оказывается вписанным в российский контекст, и хотя бы потому отечественный читатель не может не найти в этом романе для себя чего-то близкого, родного, и это в очередной раз доказывает близость России и Украины - поверх всех границ.
Коли мені було чотирнадцять і в мене були свої види на життя, я вперше накачався алкоголем. Під саму зав’язку. Було дуже тепло, й наді мною пливли сині небеса, а я лежав і помирав на смугастому матраці й навіть похмелитися не міг, тому що мені було лише чотирнадцять і похмелятися я ще просто не навчився. За останні п’ятнадцять років у мене було більш ніж достатньо підстав, аби не любити це життя. Життя від початку, щойно я почав його сприймати, виявилося штукою підлою і невдячною, воно відразу ж узяло за звичку обертатися такими лажовими ситуаціями, згадувати про які не хочеться, але які запам’ятовуються надовго. Хоча зі свого боку я особливих претензій ніколи не висловлював, очевидно, у мене все гаразд у моїх стосунках із життям, навіть попри його клінічну мудакуватість. Мене, за великим рахунком, коли не траплялося чергових демаршів ззовні, усе влаштовувало- обставини, у яких я жив, люди, з якими я спілкувався, з якими я час від часу бачився і з якими мені доводилося мати справу. Вони мені переважно не заважали, сподіваюся- я їм також. Що ще? Мене влаштовувала та кількість бабок, яка в мене була, себто не кількість як така, бабок у мене насправді майже ніколи не було, задовольняв сам принцип обертання їх навколо мене- я з дитинства помітив, що банкноти з’являються саме тоді, коли тобі потрібно, і приблизно в тій кількості, без якої ти не обійдешся, зазвичай це спрацьовувало, точно спрацьовувало. Очевидно, якщо ти не до кінця втратив совість і зберігаєш бодай крихти якоїсь пристойності, у сенсі там чистиш зуби або не їси свинину, якщо ти мусульманин, то до тебе із не з’ясованою тобою регулярністю з’являється янгол із чорними бухгалтерськими нарукавниками й лупою на крилах і поновлює твій поточний рахунок певною сумою в грошовому еквіваленті- так, щоб ти, з одного боку, зовсім ноги не протягнув, а з другого- не надто вийобувався й не перепаскудив своєї реінкарнації купівлею танкерів із нафтою чи цистерн зі спиртом. Мене це влаштовувало, тут я янголів розумів і підтримував. Мене влаштовували і країна, у якій я жив, і та кількість гівна, яким вона була заповнена і яке в найбільш критичні відтинки мого в цій країні проживання сягало колін і вище. Я розумів, що цілком міг народитися в іншій країні, куди гіршій, наприклад із більш суворим кліматом чи авторитарною формою правління, де при владі були б не просто виродки, як у моїй країні, а які-небудь поморочені виродки, які передавали б владу в спадок своїм дітям разом із зовнішнім боргом та внутрішнім мракобіссям. Так що я вважав, що доволі добре ще втрапив, тому не надто переймався цими речами. За великим рахунком, мене влаштовувало все. Мене влаштовувала телевізійна картинка, яку я бачив за вікнами помешкань, у яких я жив, тому я намагався просто не надто швидко перемикати канали, оскільки встиг помітити, що будь-які вияви уваги з боку змонтованої навколо мене реальності обов’язково закінчуються наперед прогнозованою гидотою чи просто дрібним житейським западлізмом. Реальність прикольна сама по собі, проте цілковито лажова при підрахунку післяматчової статистики, коли ти аналізуєш свої та її показники й бачиш, що порушень з її боку було в кілька разів більше, а вилучення траплялися лише у твоїй команді. Якщо мене щось і пригнічувало по-справжньому, то саме постійні та наполегливі намагання цієї телекартинки вступити зі мною в протиприродні статеві зносини, себто, просто кажучи,– відтрахати мене, скориставшись моїми ж таки суспільними правами та християнськими обов’язками. Я весело прожив ці свої п’ятнадцять років дорослого життя, не беручи участі в побудові громадянського суспільства, не приходячи на виборчі дільниці й успішно уникаючи контактів із антинародним режимом, якщо ви розумієте, що саме я маю на увазі. Мене не цікавила політика, не цікавила економіка, не цікавила культура, навіть прогноз погоди мене не цікавив, хоч це була чи не єдина в цій країні річ, яка викликала довіру, але мене вона все одно не цікавила.
Зараз мені тридцять. Що змінилося за останні п’ятнадцять років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього… президента не надто змінилася, у всякому разі його портрети як ретушувалися тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилася музика в радіо, але я його, зрештою, і не слухаю. Змінився одяг, але вісімдесяті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилася телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад. Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни- довгоочікувані. Змінилися друзі, себто одні назавжди зникли, а інші, натомість, з’явилися. Змінилася пам’ять- вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюся, її вистачить іще років так на шістдесят тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.
17.06.93 (четвер)
Вступ № 1
Сімнадцяте червня, близько п’ятої дня, Собака Павлов намагається спуститися в підземку. Він підходить до вертушки, іде просто на жінку в уніформі й дістає з кишені ветеранське посвідчення. Жінка в уніформі дивиться в посвідчення й читає «Павлова Віра Наумівна».
– Ну?– питається.
– Бабуся,– говорить Собака Павлов.
– Де бабуся?
– Це,– показує Собака посвідчення.– Моя бабуся.
– Ну й що?
– Вона- ветеран.
– Ну, а ти що хочеш?
– Вона в танку горіла.
Жінка ще раз дивиться в посвідчення. Хто її знає, думає вона, може, і горіла, по фото не скажеш.
– Ну, добре,– каже вона.– А від мене що треба?
– Пропустіть,– просить Собака.
– А ти що- теж у танку горів?
– Ну, почекайте,– починає торгуватися Собака,– може, я їй поїсти несу.
– Що поїсти?
– Ну, поїсти,– Собака згадує, що насправді їсть його бабуся, коли їй дають.– Молочні продукти, розумієте? Сир.
– Сам ти сир,– незлобиво говорить тітка в уніформі.
Собака розуміє, як усе це виглядає збоку. Що ось він б’ється головою об велетенський безкінечний мур, яким від нього відгородилося життя, б’ється без жодної надії на успіх, і всі життєві принади, у тому числі й проїзд у метрополітені, йому зараз просто не світять, ось як це виглядає.
Він збирає всю свою волю в кулак і говорить щось на зразок того, що, мовляв, послухайте, жінко, він, звісно, говорить не так, але зміст приблизно такий: «Так от, послухайте мене уважно,– каже він,– добре? Тільки не нервуйте. Ось що я вам скажу, жінко. Ви, звичайно, можете зневажати мене, я бачу, що ви зневажаєте мене, ви ж мене зневажаєте, так? Послухайте, послухайте, я хочу ще сказати, послухайте. Але навіть попри це, розумієте, як би це сказати- ну, ви там, я не знаю що, ви по-різному можете до цього ставитися, згоден, для вас це може нічого не означати, але погодьтеся- моя бабуся не може здохнути з голоду лише через те, що мене- її законного онука, перепрошую, ось так просто не пропустила в метро якась падла тилова. Погодьтеся?» (ну, в цьому місці вони просто пообкладали одне одного, але хай буде так)– він сконцентровується й раптом пірнає жінці попід руки, змахуючи в повітрі ветеранським посвідченням, і зникає в прохолодному кишечнику підземки. «Яка падла тилова?– думає жінка.– Я взагалі- сорок дев’ятого року народження».
Собака виходить під стадіоном на порожню платформу, десь за годину «Металіст» грає останній домашній матч, сьогодні всі мають з’їхатися, знаєте, як це буває, закриття сезону, усілякі такі речі, нагорі дощове літо, небо з хмарами, і десь якраз над Собакою стоїть напіврозвалений стадіон. В останні роки він зовсім розмок і осунувся, крізь бетонні плити починає пробиватися трава, особливо після дощів, трибуни засрані голубами, на полі теж гівно, особливо коли там грають наші. Розвалена країна, розвалений фізкультурний рух, великі стернові проїбали найголовніше, як на мене, адже як не крути, а в Союзі були дві речі, якими можна було пишатися,– футбольний чемпіонат і ядерна зброя. Тих, хто позбавив народ таких атракціонів, навряд чи чекає спокійна безтурботна старість, ніщо так не підриває карму, як хуйова національна політика, це вже точно. Собака ще якийсь час стоїть на платформі, з іншого боку мають під’їхати знайомі, так що потрібно просто їх дочекатися. Собака втомлений і змучений- він п’є вже третій день, ще й погода погана, очевидно це від погоди, тиск чи як це називається, як називається стан, коли ти п’єш третій день і раптом перестаєш пізнавати рідних і близьких? Очевидно, що тиск.
Депеш Мод. Ще одна розмова Сергій Жадан
(Пока оценок нет)
Название: Депеш Мод. Ще одна розмова
О книге «Депеш Мод. Ще одна розмова» Сергій Жадан
Троє друзів вирушають на пошуки четвертого, щоби терміново повідомити йому про загибель вітчима… Хтось може назвати цей роман гімном маргіналів або портретом жорстокого міжчасся дев’яностих. А хтось – літературою про підлітків – з усією їхньою зневірою, несприйняттям світу дорослих, прагненням свободи, відчаєм та беззахисністю,– які на задвірках індустріальних краєвидів шукають себе і власне місце у житті. Та чи знайдуть?
Обережно! Ненормативна лексика!
На нашем сайте о книгах lifeinbooks.net вы можете скачать бесплатно без регистрации или читать онлайн книгу «Депеш Мод. Ще одна розмова» Сергій Жадан в форматах epub, fb2, txt, rtf, pdf для iPad, iPhone, Android и Kindle. Книга подарит вам массу приятных моментов и истинное удовольствие от чтения. Купить полную версию вы можете у нашего партнера. Также, у нас вы найдете последние новости из литературного мира, узнаете биографию любимых авторов. Для начинающих писателей имеется отдельный раздел с полезными советами и рекомендациями, интересными статьями, благодаря которым вы сами сможете попробовать свои силы в литературном мастерстве.
